буваю впевнена, лаконічна і по-м’якому чітка...
а є коли загублена, знічена і червонію.

співбесіди і співбесідники, блін.

власне, сіла я на роботі тай... ні не заплакала... запила.


випила пляшку пива, бо хороший дружбанідзе, з Пакистану, (вот нінада так кривицця тіпа "знаєм ми цих арабів", "Пакистан, тероризм, Усама", "пахатліві фанатікі"..) так нерви витріпав зі своєю проблемою в особистому житті та суїцідальними настроями, що наприкінці розмови він посміхався, а я заледь не плакала... була б горілка, чесно, тяпнула б "нєглядя".

і загалом, останнім часом почуваюся психологом-депресологом.

це, звісно, радує, що друзі діляться сокровенним і, що відчувають, що я можу надати їм допомогу, або принаймні вільні вуха/жилет для виплакування,
але складається таке враження, що як тільки у мене все добре,
то люди в яких не дуже, намагаються поділитися отим своїм "не дуже" і відтяпати хоча б частинку, але мого "добре".

в результаті я переймаюся, ледь не плачу, іноді зриваюся на близьких... і всьотакоєразнає...

Друзі, зрозумійте, я і раніше була вразлива, а зараз я ще й гормони п’ю!!!

мораль: НЕ ПІДХОДЬТЕ ДО МЕНЕ ЗІ СВОЇМ ЛАЙНОМ, БО я вже звірію... і скоро розважливі поради перетворяться на "ідіть нахуй лузери!"

(або я повішуся... ні вішатися, пажалуй, не буду, то некрасивий суїцид, а от кажуть самий аристократичний спосіб, то судини порізати у гарячій ванні (гаряча, щоб не боляче було),а знаєте, чому так вважалося, бо коли кров витікає, то шкіра стає білесою... вопчєм аристократичною.. всьо рішено, я поріжуся... тьху, ні хєра я не поріжуся, бо я лез боюся і накагда себе не поріжу... ну тоді таблетки, ан ніт, не підходить, позаяк це ще корчитися з годину, блювати/срати в туалєті і вапчє я собі вже уявляю цю красіву картіну, та ні... я краще стрибну зі свого 8го поверху... ой, але якщо не вб’юся, то капєц, паралізованою на все життя - ета ні наш мєтад... всьо суїцида не буде.)))